Victor Tregubov


"Психологи виділяють чотири типи реакції на гострий стрес. Себто, чотири способи, якими ми діємо, коли нас щось дуже шокувало чи вкурвило. І не тільки ми, а й усі тваринки.
Спочатку виділили бійку та втечу. Потім здогадалися, що є ще завмирання. Потім додали останній варіант, але лише для високосоціальних істот - підлабузництво. Англійською це все на F - fight, flight, freeze, fawn.

Справа в тому, що у росіян роки історичного досвіду виковали перевагу реакції підлабузництва, та в меншій мірі замирання. Просто тих, хто мав "бійку" вбивали, а тіх, хто "втечу" - викидали з країни. Тому реакція ватніка (основна) - підлабузництво, а реакція російського ліберала - завмирання, внутрішня еміграція, "главное самому остаться человеком".

У білорусів, наприклад, основна "замирання", підлабузництво та втеча вторинні, а от бійка мозком взагалі не сприймається.

У українців - і це теж так історично склалося - в приорітеті бійка. Ті, хто обирав інші варіанти - або гинули, або випадали з української самоідентифікації.

Тому коли Кремль по нам фігачить ракетами - там щиро сподіваються, що ми оберемо підлабузництво. Приповземо і будемо просити помилувати. Бо в них саме так і прийнято.
Але в нас навпаки. Це не означає, що ми безстрашні, це означає, що якщо нас налякати, ми переходимо до більш агресивної поведінки.

Тому українці волали білорусам "протестуйте жорсткіше", а вони не чули. Бо в них прийнято інакше.
Тому російські ліберали щиро вірять, що втягнути голову в плечі або інше місце - це правильна стратегія, а до наших зауважень ставляться як до маячні.

Просто різні типи реакції на стрес. А згори - вже обгортка з багатослівних осмислень"(с).

«Про шлюби малоросів» (рос. О браках малороссов) — таємний указ російської імператриці Анни Іванівни від 31 січня 1734 року щойно призначеному правителю Малоросії князю О.Шаховському. Мав запроваджуватися у руслі загальноімперської політики русифікації в умовах поступової ліквідації залишків української державності.

Викликаний донесеннями про часті шлюби українців із білорусами і поляками та «іншими іноземцями», що, як зазначено в указі, «суперечить нашому інтересу».

Князю О.Шаховському наказувалося докладати чимало зусиль для таємного заохочення «спритним чином», аби «малоросійський народ охоту мав своячитися і до шлюбу вступати з нашим великоруським народом». Містить посилання на «особливий намір» російського імператора Петра I здійснити подібні заходи.


Не вміщений до «Полного собрания законов Российской империи». Уперше повністю оприлюднений у «Киевской старине» 1905 за текстом із Московського архіву Міністерства юстиції Російської імперії із сигнатурою: «№ 79/1806» (нині Російський державний архів давніх актів).


https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE_%D1%88%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%B8_%D0%BC%D0%B0%D0%BB%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B2

Источник --- https://emiliozk.livejournal.com/986893.html


Отношение большинства россиян к  имениннику (1 января 2017 Степану Андреевичу Бандере исполняется 108 лет) очень точно характеризуется словом "фобия", т.е. иррациональная  ненависть, замешанная на лишенной всякой логики панической  боязни. Причем, эта ненависть теперь распространяется и на всех украинцев за то, что они почитают память Бандеры, поместили его в национальный пантеон героев. Это невинное и вполне естесвенное проявление национального самосознания рассматривается как страшное, не заслуживающее  прощения преступление. Наиболее темпераментные русские патриоты, призывающие к физическому уничтожению украинцев, ссылаются на иконизацию Бандеры, как на достаточное основание для этого.

Бессмысленность такой  ненависти к Бандере должна становиться очевидной любому человеку,  поинтересовавшемуся его биографией.  Бандера никогда не боролся, собственно против русских. Его деятельность можно условно разделить на три периода.

Первый период (1928-1936) был украинской национально- освбодительной борьбой против авторитарного режима Пилсудского и его последователей в  Польше. Это борьба сводилась, во-первых,  к просветительству и развитию различных форм самоорганизации украинского населения территорий, принадлежавших Польше. Во-вторых, имела место  подпольная, заговорщицкая и террористическая деятельность. Были убиты какой-то  чиновник образования за антиукраинские настроения, секретарь советского консульства во Львове, как месть за Голодомор,  и  Министр Внутренних Дел Польши  Перацкий. Трудно судить о степени участия Бандеры в этом, но сам он, будучи арестованным в 1936 году, в своей смелой речи на суде брал вину на себя и настаивал на справедливости своей борьбы. Этим он заслужил  смертный приговор (который был заменен потом пожизненным) и огромный авторитет среди украинского населения Польши.

Следует отметить, что индивидуальный террор до 60х годов ХХ века рассмативался общественным мнением,  как морально приемлемая форма борьбы с авторитарными режимами. Слово "террор" стало абсолютно бранным поздее, когда он стал не индивидуальным, а массовым и направленным против мирных обывателей, живущих в демократических государствах. А террористы тех времен считались тогда (и считаются теперь) героями у своих народов. Например, тот же Пилсудский или бывшие ПМ Израиля Бегин и Шамир и т.д.. В каждом городе в Росиии можно найти улицы, названные в честь террористов (Перовская, Желябов и т.д.). Террористов оправдывали в суде присяжных. Поэтому, праведный гнев выливаемый на Бандеру за то, что он был террористом,-  типичный двойной стандарт.  Если же говорить об объективной роли Бандеры, то он  боролся против Польши, в период, когда она была злейшим врагом СССР. То есть, скорее был  ситуативным союзником СССР в то время.

Второй период (1939-1941) был поначалу связан с эмграцией в Италию, куда он  уехал после Советско-Германского раздела Польши, который его освободил из польской тюрьмы, где он сидел с 1936 года. В дальнейшем, главным направлением его активности была борьба внутри ОУН с линией Андрия Мельника, направленной на сотрудничество с III Рейхом. Бандера же ориентировался на создание независимого Украинского государства. Эта деятельность привела к тому, что через две недели  после начала войны Германии с СССР он был арестован нацистами  и посажен в концлагерь. Заксенгавзен, где и просидел почти до конца войны. А его двух братьев уничтожили в Аушвице

То есть, Бандера  был типичной европейской фигурой, символизирующей моральное сопротивление  нацизму. Авторитетный лидер своего народа, борец за национальную независимость, отказался от сотрудничества с нацистами и предпочел сотрудничеству  концлагерь. Обращает на себя внимание то, что он это сделал не после 1943 года, когда нацизм уже проигрывал и всем было очевидно, что дни его  сочтены, а в 1941, когда  Гитлер был на пике своих успехов и казалось, что нацисты пришли навсегда. То есть, человек принимал мужественное решение без всякой надежды на победу.

Тритий период (1945-1959) был хоть и самыи длинным, но реально Бандера ни на какие процессы не влиял. Жил себе в Германии, был, конечно, живой легендой украинской боьбы за независимость, но, в общем-то, все сводилось к эмигрантcким дискуссиям и пропаганде, в основном, не доходившей до адресата. Это все мало чем отличалось от деятельности остальных знаковых фигур в эмигрантской оппозиции советской власти. Например, от той  же Зарубежной Русской Православной Церкви, которая сейчас лояльная часть лежащей под Путиным РПЦ МП.

Такпим образом, мы видим, что Бандера никаким исчадием ада не был, а был хрестоматийным  борцом за государсвенность своего народа. Такие люди непременно находятся в национальных пантеонах всех  народов, завоевавших свою государственность. Кажется сущим идиотизмом обвинение украинцев в почитании человека, столь самоотверженно  боровшегося за создание украинского государства, пережившего смертный приговор, польскую тюрьму, немецкий конлагерь  и подло убитого кгб-истами. С чего бы это украинцы, в независимой Украине,  должны были бы отказаться от канонизации такой фигуры?! В еще какой стране народы так поступают?!

Демонизации Бандеры имела хоть какую-то логику в СССР, где самое идея о независимости Украины считалась преступной, а ее носители страшными злодеями. Но эта демонизация выглядит гротескным абсурдом в условиях, когда независимая Украина- свершившийся факт, признанный всеми  и, в том числе, Россией. Получается, что Бандера плохой потому что боролся за государственность Украины. Больше, как мы видели, обвинять его не в чем.  А государственность Украины плоха, потому, что за нее боролся этот ужасный Бандера.

Этот шизофренический порочный круг оказывается частью мировоззрения широких масс русских людей от коммунистов до либералов. Причем, носители этого взгляда устраивают истерические припадки, когда речь заходит о Степане Андреевиче. Кричат, откажитесь от аппологии Бандеры!!!!  @уй вам, отвечаем мы!!!

Віктор Трегубов

https://site.ua/victor.tregubov/ukrayina-spravznya-vs-ukrayina-vigadana-i7p4mwv?fbclid=IwAR1RWCNujFNUkJ2y_WRfPoJsvXJ56L9eQl9SvitNbW1w5P7-RsxjjQqanhs

Українська мова ніколи не визнавалася другою за мелодичністю в світі, на жодному конкурсі у Парижі або абиде. І не заборонялася тризначну кількість разів. І не має якихось особливо архаїчних поміж інших індоєвропейських мов рис, чи якусь особливу подібність до санскриту. Сірко навряд чи воював під Дюнкерком, а містечко та аеропорт Орлі точно не названі на честь Пилипа чи Григора Орлика. Немає жодних адекватних свідчень, що Шарль де Голль робив компліменти УПА, а Пабло Пікассо — Катерині Білокур. Гривню не визнавали найкрасивішою валютою світу. Трипільці не є безпосередніми предками українців. Язичницька традиція сучасних українських земель не знала тріади «Явь, Правь, Навь», божества на ім'я Ярило чи богині на ім'я Лада, а єдина згадка про божество на ім'я Сварог підозріло схожа на помилку перекладача. Князь Олег не брав Царград, і не прибивав на його ворота щит, а похід Святослава на Візантію завершився поразкою. Не знайдено свідчень існування золота Полуботка, розстрілу з'їзду кобзарів під Харковом, та студентів, що вимагали складати іспит українською. Леся Курбаса та Миколу Куліша не вбивали однією та тією ж кулею. Жуков ніколи не казав «чем больше х-в в Дніпрі потопимо, тим менше потім розстрілювати». Українців в 1930-х не було 83 мільйони, а кількість жертв Голодомору точно менше десяти мільйонів осіб. Зрештою, українські повстанці ніколи не використовували гасла «Слава нації, смерть ворогам» або «Україна понад усе», бо ці гасла — як і більшість вищезгаданих легенд — новоділ 1990-х.

Саме в дев'яності жила та діяла ціла плеяда колишніх комсомольців та «червоних журналістів», які вигадували та популярізували усі ці байки. Хтось з них щиро обернувся в «нову віру» палкого українського націоналізму, а хтось просто перевзувся у стрибку, але факт залишається фактом — вони клепали нові українські легенди за тими же шаблонами, що до цього застосовували до радянських.

Це не значить, що українська мова не мелодійна. Мелодійна. Для цього твердження не треба вигадувати жодних конкурсів, достатньо того факту, що в ній чергування працює.

Це не означає, що українська мова не заборонялася. Заборонялася, і для цього твердження достатньо тексту Валуєвського циркуляру та Ємського указу. Просто не треба подавати, як «заборону мови» засудження київським же Синодом книжок за католицьку догматику чи відмову святкувати день народження Котляревського, намагаючись довести кількість заборон до круглих, але абсурдних чисел. Досить було б і тих, що справді мали місце.

І дуже добре, що українська мова не є особливо архаїчною, бо таке було б можливе лише за ізольованості та дуже повільного культурного розвитку її носіїв. На щастя, такого не було.

Сірко і без Дюнкерка чи чаклунських навичок був чудовим воєначальником, а батько та син Орлики — видатними особистостями. Свідченням цьому є їхня справжні, а не вигадані, біографії.

УПА показували ефективний приклад партизанської війни і без визнання де Голля, а картини Білокур чарівні і без компліментів Пікассо. Леся Курбаса та Миколу Куліша, як і сотні інших, вбили в Сандармосі окремою кулею кожного, попередньо оглушивши ударом дерев'яної довбні, і це нічим не краще за «одну кулю». Маршал Жуков був м'ясником та розкидався тисячами життів і без вигаданих цитат діда-байкаря.

Зрештою, Голодомор забрав життя мільйонів і став одним з найстрашніших геноцидів в історії всього людства. Вбити чотири мільйони осіб — не менший злочин, ніж вбити десять мільйонів.

Україна гідна того, щоб її любити, не вигадуючи ій зайвих чеснот. В її історії будь-якого періоду багато героїчних сторінок, які варто вивчати та любити, спіставляти з іншими країнами та находити паралелі, а не заявляти, подібно сусідам, про «уникальный путь» та «аналогов нет». І не дозволяти ветеранам комсомолу дописувати в її літопис байки в межах своїх куцих літературних талантів. Нам цей літопис ще в світі популярізувати.

І я переконаний — варто нам зараз встояти та перемогти, бо найкращі сторінки в нашій історії ще попереду.